ДО ДРУГОЇ РІЧНИЦІ ЗАГИБЕЛІ ГЕРОЯ МАКСИМА ДАНИЛЮКА

Два роки болю.

Два роки без нього.

Два роки, як не обіймає сина, не телефонує батькам, не ступає по рідній землі…

8 серпня 2023 року — дата, яку неможливо стерти з пам’яті. У той день на передовій, під пекельним вогнем, загинув наш земляк, Максим Данилюк — людина з великим серцем, воїн з незламною душею, справжній Син України.

Він був звичайним хлопцем із Нетішина, який любив життя, працював руками і серцем, будував майбутнє для себе й сина… Та коли Батьківщина кликала — не сховався. Не виїхав. Пішов захищати. Добровільно. Свідомо. З гідністю.

Максим пройшов підготовку у Великій Британії, аби бути найкращим. І він був. Його поважали побратими, цінували командири. Але куля не питає, кого ти любиш, з чим мрієш повернутись додому…

Максим загинув, рятуючи інших. Закрив собою — як закривають найрідніших. Не зрадив присязі. Не зрадив себе. Не зрадив Україну.

Його не вистачає…

Його сміху, його порад, його рук, які вміли і будувати, і захищати.

Його син росте без тата, але з великою гордістю — за Тата-Героя.

Ми не можемо повернути час. Але ми можемо пам’ятати. І пам’ятатимемо. Бо такі, як Максим, — не вмирають. Вони залишаються жити у наших серцях, у дитячих очах, у вільному небі над Україною.

Низький уклін рідним…

Міцно обіймаємо серцями маму й тата Максима, його дитину, всю родину… Ваш біль — це наш біль. Ваш син — це наша гордість.

Герої не вмирають.

Живуть у кожному нашому кроці.

У кожному новому дні.

У кожному серці, що б’ється за Україну.

Вічна пам’ять і Слава Герою!

Максиме, дякуємо. Ми пам’ятаємо. Ми живемо — завдяки тобі.