«ВІЧНА ТИША МАЛЕНЬКИХ СЕРДЕЦЬ»

4 червня — День вшанування памʼяті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії росії проти України.

Це день глибокої скорботи і мовчазної шани.

День пам’яті тих, хто мав би радіти життю — тягнутися до теплого сонця, ловити на долоні перші весняні краплі дощу, засинати в маминих обіймах і просити ще одну казку на ніч.

Сьогодні ми згадуємо їх — наших маленьких українців, які не встигли вирости. Які ще не знали, що таке злість і ненависть, але стали їхніми жертвами. Вони не мали ворогів, але загинули від рук тих, хто приніс війну в їхні домівки, розірвавши дитинство на шматки.

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну обірвалися сотні дитячих життів.

Це — не просто сухі цифри у стрічках новин. Це — всесвіти, які не встигли розгорнути свої крила. Це — іграшки, що припадають пилом на полицях. Книжки, які залишилися недочитаними. Це — тиша, яка гірчить, порожнеча, яку не здолати жодним часом.

Кожна дитина — це найчистіше диво у цьому світі. Це — надія, що світить навіть у пітьмі. Це — майбутнє, що мало б розквітнути в безмежному “завтра”. І жодна дитина не повинна боятися сирен більше, ніж темряви.

Жодна не має вмирати від ракет.

Жодна не повинна ставати янголом раніше, ніж встигне пожити.

Ми не можемо повернути їх. Та ми можемо — і мусимо — пам’ятати. Берегти їхні імена в серці. Говорити про них та щиро молитися…

А ще - творити країну, де дитинство буде про безпеку, а не про втечу. Де казки завершуються щастям, а не вибухами. Де замість сирен лунає сміх і спів птахів. А замість втрат народжуються нові мрії.

Сьогодні — день мовчазного болю.

Ми схиляємо голови. Ми згадуємо. Ми бережемо світлий спомин.Пам’ять — це теж крик. Крик до всього світу, який має нарешті почути:

"Досить! Діти мають жити!"

Вічна пам’ять. Вічна любов. Вічний біль.

За кожне ім’я. За кожну нездійснену мрію.

За кожне маленьке серце, що зупинилося — раніше, ніж навчилося мріяти.