ЧОРНОБИЛЬ – ТРАГЕДІЯ, ЩО БОЛИТЬ КРІЗЬ ПОКОЛІННЯ…

Є дати, що обпалюють душу. Є події, після яких світ вже ніколи не буде таким, як раніше.

26 квітня 1986 року - саме така дата. Коли ніч втратила свою тишу - розірвана вибухом, вогнем і радіацією. Коли зупинився час - для тисяч, а згодом і для мільйонів та став чорною сторінкою в історії людства.

Чорнобиль - це не просто слово. Це рана - яка не гоїться, тінь - що лягла на цілі покоління. Це мертві дерева й порожні вікна Прип'яті. Дитячі іграшки, припорошені пилом часу, залишені на підвіконнях, що стали німими свідками розірваного дитинства.Це долі, зламані раптово й назавжди. Та водночас, це історія тисячі героїв - ліквідаторів, пожежників, медиків, військових, тих, хто не вагаючись, кинулись у вир катастрофи. Вони йшли у саме пекло, знаючи, що, можливо, не повернуться. Вони не просто боролися з атомом - вони тримали небо над цілим світом. Багато з них віддали життя. Інші - здоров'я. А хтось - тишу власної душі, яку відтоді завжди супроводжує шепіт того квітневого ранку.

Їхні руки гасили полум'я, розчищали завали, будували саркофаг. А серця - билися в унісон із рідною землею. Вони боялися, але не зупинялися. Ці люди - не просто герої. Вони - символи. Вони - вартові людяності.

Сьогодні, через десятиліття, рана Чорнобиля досі не загоїлася. Вона просто стала глибшою, прихованішою. Але вона жива - у спогадах очевидців, у мовчанні покинутих будинків, у дзвонах пам'яті. У кожному фото, де посмішка ще не знала біди. У кожному подиху тих, хто пройшов крізь це пекло.

Схиляємо голови перед тими, хто живе з тінню Чорнобиля — в очах, у легенях, у споминах. Їхній біль - наш біль. Їхня тиша - наша молитва.

Чорнобильська катастрофа - вічний спогад, що болить. Але цей біль спонукає бути сильними, бути вдячними за кожен прожитий день.

І поки ми пам'ятаємо, герої Чорнобиля живуть - у наших словах, наших сльозах та вдячності! Живуть назавжди...